19.02.14 - день коли у Луцьку почалася справжня революція

Я завжди дуже критично ставився до Євромайдану і тих методів якими він діяв, ті хто стежив за моїми дописами мабуть це помітили.

Кілька раз я виходив на Майдан як в Луцьку так і в Києві, і бачив на сцені цих самопризначених "лідерів", а по факту політичних трупів і слухав їхню вже протягом кількох років незмінну риторику, тоді я зрозумів, що Євромайдан - це революція якій не судилось відбутись.

Ці самопризначені лідери не влаштовували багатьох, але нам казали "В нас нема інших лідерів, ми повинні слухатись тих що маємо", з цим я категорично не міг погодитись.

Як і не міг погодитись із веденням безглуздих переговорів в той час коли українців просто вбивали і масово саджали за грати.

В той час коли народ проливав кров на Банковій, а потім на Грушевського "лідери" стояли на сцені і називали тих героїв "тітушками" і "провокаторами", а всі захоплені ними будівлі були здані владі в обмін на якісь ефемерні домовленості.
Сьогодні, коли на майдані вже більше сотні вбитих і кілька тисяч поранених, вони далі продовжують вести безглузді перемовини з тираном Януковичем.
17 лютого, в переддень "мирного наступу" один із моїх френдів у Facebook написав наступне: " ... після вчорашньої здачі Київради... Я піду в "мирний наступ" лише в четвертій лаві. У першій мають йти лідери опозиції. У другій - опозиційні народні депутами, всі, скільки їх там є. У третій - опозиційні депутати місцевих рад. І лише у четвертій піду я, безпартійний активіст.

Куля в лоб - так куля в лоб. Якщо я їх не побачу перед собою в наступі, - більше не гляну у їх бік ніколи."

Не можна не погодитись з цими словами, особливо враховуючи те, що в разі перемоги революції, всі ті хто стоїть на сцені будуть сидіти у владних кабінетах, а хто хоче бути гарматним м'ясом задля задоволення чиїхось амбіцій???

Коли 18 лютого майдан штурмували силовики, всі лідери замість допомагати самообороні зібрались на сцені і продовжували виголошувати свої пусті промови. В той момент в голові промайнула думка, що революції прийшов кінець.

Проте події, що трапились 19 лютого в Луцьку повернули мені надію і наповнили серце радістю і невимовною гордістю за своє місто і свій народ.

В цей без перебільшення найреволюційніший день в історії луцького Майдану, декілька сотень представників Правого Сектору та Самооборони, які висловлювали обурення діями силовиків у Києві і пасивністю «лідерів», зібралися на Театральному майдані Луцька і пішли палити місцеві офіси Партії Регіонів і КПУ.

По дорозі патріоти зупинили автобус, в якому сиділо приблизно 20 бійців внутрішніх військ. Вони пробили шини автобуса та змусили ВВшників вийти з транспорту і без амуніція піти до міськвідділу.

До ранку звістка про спалені офіси ПР і КПУ обійшла все місто, влада зрозумівши, що тепер з ними ніхто не буде гратись спішно покидала всі адмінбудівлі.

О 10:00 за лічені хвилини була захоплена облдержадміністрація, приблизно через годину здався міськвідділ міліції, після чого патріоти пішли штурмувати обласне управління МВС.

В приміщення бійці Правого Сектору спіймали губернатора Башкаленка і вивели його до людей, коли той відмовився подавати у відставку розлючений натовп накинувся на губернатора. Пізніше Башкаленка повели на сцену Євромайдану, де отримавши чергову відмову подавати у відставку його облили водою і прикували наручниками до сцени. 19 лютого в Луцьку відбулося перше по-справжньому НАРОДНЕ віче, на сцені не було жодного політика, лише герої зі щитам. 

Побачивши реальні дії патріотів, на вулицю вийшла рекордно велика маса людей, я не пам'ятаю щоб хоч колись стільки виходило на вулиці Луцька.

Хочу зауважити що в цей час на майдані не було жодного політичного прапора, лише декілька національних.

Те що за більш як три місяці не могли зробити сцикливі "лідери", Правий Сектор" і Самооборона зробили за декілька годин.
Наступного дня, так само швидко було захоплено військову частину у Луцьку. Солдати здали амуніцію і два автобуси, які через кілька годин відправились на Київ.

Окремо хочу відзначити лідера місцевого Правого Сектору Павла Данильчука. Замість танцювати з мікрофоном на сцені ( як це останні три місяці робили місцеві "лідери"), Павло взяв відповідальність на себе, він не ховався за спинами людей, а перший з побратимами ринувся в бій, і одягнений він був не білу сорочку з краваткою, а в повному бойовому споряджені.

Я не вірю в лідерів на сцені, я вірю в лідерів на барикадах, і такими лідерами для мене є Павло Данильчук і хлопці з Правого Сектору. Лише вони мають право називати себе лідерами майдану! І лише такі люди можуть здобути перемогу у війні із злочинною владою!!!
Слава Україні і її Героям!!!!