Чи зможе Україна зупинити російську агресію?

Стягнення Росією до українського кордону великих військових з'єднань означає дуже високу ймовірність повномаштабних бойових дій. І цей це не може не турбувати, особливо зважаючи на плачевний стан української армії, про що я писав в одному з попередніх дописів. 
На підтримку заходу, зокрема гарантів територіальної цілісності України, сподіватись не приходиться, це ми вже побачили. Захід буде проводити безкінечні консультації, заявляти свою підтримку Україні, висловлювати протест і глибоку стурбованість діями кремля, навіть буде лякати Путіна санкціями. Але поки ми будемо сидіти і чекати, коли ж ці санкції дадуть ефект, то над Верховною Радою України може замайоріти російський триколор.
Ми повинні позбутись всіх ілюзій і чітко зрозуміти, що на допомогу заходу не можна розраховувати. Якщо ми самі не будемо захищати свою землю, і свій народ то США і країни ЄС тим більше не будуть. В такій ситуації максимум на що нам можна сподіватись це безглузді і позбавлені будь якої юридичної сили резолюцій Генеральної Асамблеї ООН, Ради Європи та інших міжнародних інстанцій.
Отож єдиним можливим і реальним способом застити свою державу в даній ситуації - це війна.
Не хочу займатись філософією та припущеннями, що до того скільки днів чи тижнів протримається наша армія, наведу вам лише приклад з історії, а ви самі зробите висновки
Якщо, ви вважаєте  наша ситуація безнадійна то мушу вас розчарувати, історія знає безліч випадків, коли держави які знаходились в набагато скрутнішому становищі ніж Україна  змогли не лише вистояти а й завдати значної шкоди в декілька разів переважаючому супротивнику.


І ось вам наочний приклад:

30 листопада 1939 року вранці, кількасоттисячна Червона армія перейшла радянсько-фінський кордон по всій його довжині. Почалася одна з найганебніших війн в історії ХХ століття. Війна, яка в радянській і пострадянській історіографії дістала назву Радянсько-фінської.
Після 1940 року і аж до розпаду СРСР в офіційній радянській історіографії воліли взагалі не згадувати про цю «незнамениту» війну. А якщо й згадували, то робили це «скоромовкою», не вдаючись до подробиць.
Сьогодні вже загальновідомо, що згідно із секретними протоколами до підписаного 23 серпня 1939 року Радянсько-німецького пакту про ненапад (пакт Ріббентропа—Молотова) два тоталітарні режими поділили між собою сфери впливу у Східній Європі. Договір від 28 вересня 1939 року про дружбу і кордон оформив фактичний союз між Гітлером і Сталіним, а також дозволив останньому «обміняти» належні СРСР відповідно до серпневих домовленостей Люблінське та частину Варшавського воєводств Польщі на Литву. 
Сучасна російська історіографія воліє розглядати Радянсько-фінську війну як «окремий епізод», не пов’язаний безпосередньо з подіями Другої світової. Проте саме на виконання союзницьких зобов’язань перед Гітлером радянські війська вдарили 17 вересня 1939 року в спину Польщі, яка ще чинила опір нацистській Німеччині. 
Одночасно Радянський Союз в ультимативній формі запропонував Литві, Латвії, Естонії та Фінляндії укласти «договори про дружбу та взаємну допомогу». Згідно з ними в названі країни передбачалося ввести «обмежені» контингенти радянських військ, аби покласти край «антирадянській політиці», а фактично — перетворити ці держави на радянських сателітів. Було зрозуміло, що це лише перший крок до їх повної анексії Радянським Союзом. Відтак 28 вересня Естонія, 5 жовтня Латвія і 10 жовтня 1939 року Литва капітулювали перед Сталіним, підписавши кабальні договори. 
Лідери цих країн заспокоювали себе: «все одно іншого виходу немає», протистояти радянській військовій машині немає жодної можливості. Вони були жорстоко покарані за свою слабкість і бажання «якось домовитися» — практично вся довоєнна політична еліта балтійських держав загинула в сибірських таборах. Уже влітку 1940 року країни Балтії були позбавлені державності і анексовані Радянським Союзом. 
І лише Фінляндія навідріз відмовилася підписати договір. Це сталося 5 жовтня 1939 року — в той самий день, коли капітулювала Латвія. Сталін не очікував такої незгідливості від країни, яка в 55 разів (!) поступалася Радянському Союзу за кількістю населення. Проте вже 14 жовтня Кремль запропонував Гельсінкі «компромісний» варіант: здати на 30 років в оренду фінський порт Ханко для облаштування там радянської військово-морської бази; передати СРСР кілька островів у східній частині Фінської затоки, більшу частину Карельського перешийку та півострів Рибачий — всього 2761 кв.км в обмін на 5529 кв.км радянської території в Карелії. 
За найгустіше заселені райони країни пропонувалися безлюдні ліси і болота в Карелії. Але найнеприйнятнішим було те, що Сталін хотів без бою отримати лінію Маннергейма на Карельському перешийку. 19 листопада 1939 року фіни відхилили і другу радянську пропозицію.
Задовго до цього в умовах надзвичайної секретності розпочалося формування «фінської народної армії». Її основою стала радянська 106-та гірсько-стрілецька дивізія, до якої в пожежному порядку переводили всіх радянських фінів і карелів. Їх одягли у трофейні польські мундири з фінськими відзнаками. А 1 лютого 1940 року командування «ФНА» отримало дозвіл комплектуватися також росіянами. 
Відтак у ній з’явилися бійці з такими «фінськими» прізвищами, як Тажибаєв, Полянський, Устименко... Штаб корпусу очолив комбриг Романов, який відтоді став Райкасом, а політвідділ — Терешкін, який із жовтня 1939 року до квітня 1940-го звався Тервоненом. Лише командувачем «ФНА» був справжній фін Аксель Анттіла — кадровий офіцер Червоної армії, якого 1937 року було репресовано, а 1939-го — терміново повернуто з ГУЛАГу. Жоден (!) із майже тисячі фінських військовослужбовців, які потрапили до радянського полону під час Зимової війни, не згодився, попри страшний тиск з боку радянських чекістів, вступити до лав цієї «армії».

У 20-х числах листопада в радянських газетах з’явилися повідомлення про «постійні провокації білофінської вояччини на радянському кордоні», про «повстання фінських трудящих проти буржуазного режиму». А 26 листопада НКВС організував провокацію поблизу радянського селища Майніла на кордоні з Фінляндією — з мінометів було обстріляно місце розташування радянського 68-го полку. Через день, 28 листопада Радянський Союз в односторонньому порядку розірвав пакт про ненапад з Фінляндією і 30 листопада почав війну.
1 грудня в першому ж захопленому СРСР населеному пункті Фінляндії — дачному селищі Терійокі, безпосередньо на радянському кордоні, було створено «народний уряд» на чолі з комінтернівським діячем Отто Куусіненом. А вже 2 грудня СРСР визнав своїх маріонеток єдиним законним урядом Фінляндії і уклав з ним «договір про дружбу». 
Сталін наказав військам Ленінградського військового округу протягом двох тижнів зламати опір фінської армії і окупувати країну. Радянське угруповання, зосереджене перед початком війни на кордоні Фінляндії, переважало її збройні сили за особовим складом в 1,6 разу, за кількістю гармат і мінометів — у 5,4, літаків — у 9,1, танків — у 88 (!) разів! Фінам вдалося виставити проти агресора 265 тисяч ополченців. Лише 38 тисяч із них були кадровими військовими. Багато мобілізованих не мали навіть військової форми — лише військова пряжка на «домашньому» ремені та кокарда на цивільній шапці. Радянські «визволителі», взявши в полон такого ополченця, розстрілювали його як «бандита». Погано озброєна фінська армія відчувала брак боєприпасів: запас патронів — лише на два з половиною місяці боїв, артилерійських снарядів і мін — на один місяць.
І попри це, війська маршала Маннергейма три з половиною місяці чинили героїчний опір. Лише в битві поблизу Суомуссалве в грудні 1939—січні 1940 року було оточено і практично повністю знищено 163-тю і 44-ту піхотні радянські дивізії. В результаті радянські війська втратили понад 27 тисяч убитими, замерзлими і полоненими, а втрати фінів склали лише 900 осіб. Сталін, який перебував у стані певної ейфорії після переможної прогулянки радянських військ Західною Україною і Білоруссю за кілька місяців перед тим і після нищівної поразки, завданої японцям на Халхін-Голі, потрапив ніби під холодний душ. 7 січня 1940 року було створено Північний фронт, на Карельський перешийок безконечним потоком гнали війська і техніку. Врешті величезна чисельна й технічна перевага радянських військ принесла свої результати — через три з половиною місяці запеклих боїв усі смуги лінії Маннергейма в західній її частині було прорвано, і 13 березня радянські війська взяли місто Вііпурі (яке перетворилося на «русский город Выборг») — далі прямий шлях на Гельсінкі. Проте Сталін зважив на прохання фінського уряду про припинення бойових дій, і ще 12 березня (за день до взяття Вііпурі) було підписано, фактично без обговорення, «не читаючи», радянсько-фінський мирний договір. За ним Фінляндія втрачала весь Карельський перешийок та узбережжя Ладозького озера, деякі райони в Карелії і на Півночі, віддавала СРСР в оренду півострів Ханко. Здавалося б, Сталін переміг у війні, отримавши більше, ніж вимагав у листопаді 1939-го. Тоді чому він відмовився від повного завоювання Фінляндії?
Насправді війна закінчилася ганебною поразкою СРСР. Фінські війська втратили загиблими 26 600 осіб (дуже істотні втрати для такої маленької країни — майже 1% населення). Сталін наприкінці війни заявив про 48475 загиблих з боку СРСР. Згідно ж із поіменними списками, складеними у 1949—1951 роках Головним управлінням кадрів Міністерства оборони СРСР, радянські втрати в цій війні склали 126875 осіб убитими, померлими від ран, хвороб і зниклими безвісти. Тим часом більшість західних істориків вважають й ці цифри заниженими і оцінюють кількість загиблих радянських військовослужбовців у 150— 200 тисяч. Іще сотні тисяч поранених і обморожених. Версія про добровільне входження «Фінляндської Радянської Соціалістичної Республіки» до складу СРСР, про робітників і селян, які зі сльозами радості на очах зустрічали радянських воїнів-визволителів, вже не проходила. Радянізацію Фінляндії було відкладено. 
Розлючений величезними втратами та неспроможністю швидко подолати слабшого противника, Сталін вигнав з посади наркома оборони Климента Ворошилова. А Гітлер, який уважно стежив за «успіхами» свого нового союзника на Карельському перешийку, за підсумками Зимової війни прорік: «Радянський Союз — колос на глиняних ногах без голови».

Ось співвідношень двох армій згідно даних Вікіпедії


Так, що у війні  вирішальну  роль відіграє аж ніяк не чисельність армії і не перевага у військовій техніці...
Наступний допис
« Prev Post
Попередній допис
Next Post »
0 Komentar